
Причому, зовсім не суттєво, з ким чи з чим саме відбувається розставання, розум реагує однаково – жаль, важко, тоскно. Адже ми звикли. Адже ми такі люди, що до всього прив’язуємось і зростаємось серцем.
Однак, якщо з предметами ще можливо якось впоратись і придбати щось нове, то з людиною все значно складніше. Звідси і виникають всі ці муки при розриві, із затяжними апатичними станами, з неспокоєм та безсонням.
Суть у тому, що особистість страждає та журиться не за іншою людиною як такою, а за власним станом поруч із нею. За тим середовищем і зоною комфорту, яка вважалася безпечним та затишним світом, нехай навіть з постійними сварками, вирішенням проблем і без особливого відчуття щастя, проте стабільно і зрозуміло. Ми саме за цією прогнозованістю сумуємо, тому що звикли і виробили свій власний внутрішній алгоритм, як існувати саме в таких обставинах. Вважайте, що ми створили свою особисту планету, де все продумано до найдрібніших деталей, аж до того, як хто має пересуватися по квартирі і з якою гучністю розмішувати цукор у чашці.
І тепер виходить, що планета зруйнована? Виходить, що немає де тепер існувати і не зрозуміло, як діяти далі…
Туга після розриву полягає в тому, що включає в себе острах не перед майбутнім як таким, а страх не знайти іншу планету, страх опинитися в непевності.
Хоча я неодноразово зазначала, що невизначеність настає тільки тоді, коли ти сам для себе є суцільною загадкою, тобто пустота, відсутність зацікавленості, пристрасті та іншого.
У зв’язку з цим утворюється із завидною стабільністю наступна ситуація: ми знаходимося у відносинах, які нам зовсім не дарують ніякої радості та задоволення. Ми в них прямо виснажуємось, руйнуємось, згасаємо, як недопалки, втрачаємо енергію. Ми в них постійно щось з’ясовуємо, у чомусь переконуємо. Робимо все, тільки не присвячуємо себе власним захопленням і не рухаємось вперед.
Якось людині закрадається в голову, що варто б їх припинити. Досить! Набридло! Розлучаємося. Прагну жити в спокої. Хочу милуватися світом. Хочу відчувати повноту життя. Хочу чогось нового, світлого, безтурботного. Бажаю таку людину, щоб мені підходила до тремтіння. Щоб всі озиралися навздогін мені і заздрили. Хочу, щоб я засяяла, як особистість, розкрилася і розквітла.
Набираємося відваги…
І рушаємо
Найчастіше в думках. Намагаючись знайти чітке підтвердження своїх міркувань, потайки даючи якісь там можливості, тільки б не опинитися в невідомості.
А що, якщо я помиляюся? А раптом це рішення невірне? А якщо там нічого не вийде? А раптом кращої за цю людину і немає нікого на всій земній кулі з чисельністю населення у 8 мільярдів людей? А раптом саме тобі трапився найдивовижніший і неповторний чоловік?
Залишаємося. І утримуємо біля себе цю людину.
Але в глибині душі усвідомлюємо одне — це не наша людина. Нам кепсько. Ми відчуваємо, що треба б піти, але залишаємо її поруч із собою, а себе поруч із нею.
Гонг!
Нічого не нагадує?
Тоді пропоную зазирнути до гардеробу і розібратися в ньому.
— Отже! Прийшов час звільнити простір. Піду-но викину із шафи весь непотріб, щоб звільнити вже, нарешті, полиці та придбати собі чудових нових речей. Чи я не маю права, зрештою? Що тут у нас? Ага, поношений по всіх місцях і викрійках светр. Де мішок для сміття? Стривайте-но… А якщо цей светр та на риболовлю або в ліс по гриби? Точно! І не шкода, і теплий, і під куртку саме те. Ніхто не побачить мене в лісі, зате мені тепло і комфортно. Залишу. Багато місця не займає, зате нехай буде. Тим більше, що я і на риболовлю-то не вибираюся, а вже по гриби й поготів.
— А це у нас що таке? Сукня, в яку я вже ніколи не влізу! Геть! Хм… А якщо вночі, поки я сплю, прибульці спустяться з стелі і приберуть мені зайвий жир? А раптом у мене буде дочка і їй в самий раз підійде? А якщо у подруги дочка захоче покрасуватися в сукні десятирічної давності, щоб над нею всі сусіди сміялися, що вона немодна? Залишу, безперечно ж.
І воно, все це старе лахміття, знову розкладається по поличках. Якась частина все ж таки відправляється в пакет, але сумніви-то залишаються…
Дива, та й годі.
Якби не закон взаємозалежності, який і пояснює всю цю плутанину
Звучить він приблизно так: коли ми щось дуже довго тримаємо і воно вже не приносить ніякої втіхи і користі, то це, по ідеї, слід було б позбутися. Але як тільки ми приступаємо до справи, беремо мішок для сміття, приймаємо рішення і відкриваємо двері на смітник і викидаємо, — це тут же негайно нам починає бути вкрай необхідним.
Ось згадайте. Адже насправді ж так. Лежала собі якась нікому не потрібна річ років триста на полиці. Ніхто навіть не знав, що це за штуковина така. Викидаєш цей об’єкт. Того ж вечора хтось із близьких раптом таємниче виголошує: «Послухайте, а ви не бачили мій молекулятор буквених апострофів?» Йому відповідають: «А що це таке?» Відповідь: «Ну, така річ зелена, дивна, завжди ось валялася десь тут, вкрита пилом. От вона мені терміново знадобилася, мені по ній наукову роботу задали».
Завіса
Звісно, порівнювати розставання з речами та людьми, повторюся, справа сумнівна, але якщо до життя ставитися більш-менш реально, а не перетворювати його на щось дефіцитне, де немає ні роботи, ні добрих людей, ні любові, ні щастя, — то закон цей все цілком пояснює.
Нам боязно тікати від тирана нашого серця, тому що як тільки ми тікаємо, відразу пригадується все гарне, відразу людина стає дуже цінною і потрібною, хоч повертайся і пам’ятник з неї виліплюй.
Життя у кожного одне! Тому не слід вселяти страх у свої думки. Не треба зберігати те, що засмічує карму, енергетику і сяйво душевного щастя.
Це нездоров’я. Це нанесення самому собі неймовірного болю. Це ніби постійно перебувати в курній задушливій шафі з мотлохом, коли можна було б помістити туди чогось світлого, яскравого, приємного і того, що тобі дійсно подобається одягати, розглядати в дзеркалі і відчувати себе найрадіснішою людиною серед усіх! Нехай і на своїй особистій планеті.
Джерело: ukr.media
