На 82-му році обірвалося життя Петра Гнатовича Сороки – доктора технічних наук, професора з Дніпра, удостоєного Державної премії України у сфері науки й техніки, академіка Української академії наук національного прогресу. Про це проінформували його товариші по роботі та рідні. Про це передає Дніпро Регіон, посилаючись на допис його дочки.
Петро Сорока з’явився на світ 25 серпня 1943 року. Більш ніж три десятиліття – з 1983 до 2014 року – він стояв на чолі кафедри промислових автоматизованих хіміко-технологічних систем (ПАХТ), підготувавши безліч спеціалістів, які наразі працюють по всьому світу.
Його науковий вклад:
- автор навчального посібника,
- 3 монографій,
- 210 наукових праць,
- 47 патентів та авторських свідоцтв,
- науковий керівник 7 кандидатських дисертацій.
Колеги пам’ятають його як вимогливого, однак неупередженого викладача – такого, заради якого студенти вчилися сумлінно.
Водночас, професор Сорока мав надзвичайно чуйне серце, особливо до студентів-сиріт, оскільки сам знав, що таке складнощі дитинства.
За словами дочки, у 90-х роках він заснував науково-виробниче підприємство “ТЕХМЕТ”, яке в співпраці з Департаментом енергетики США втілило в життя інноваційні технології переробки агровідходів і гуми. Розроблене устаткування й досі використовують у різних державах, а десятки українських науковців завдяки цьому проєкту отримали можливість працювати у скрутні часи.
За межами наукової діяльності Петро Гнатович був люблячим батьком і дідусем. У родині про нього згадують як про людину з добрим гумором, умілими руками й величезною любов’ю до дітей і онуків.
Він звів родинну дачу власноруч, посадив багато фруктових дерев і залишив найцінніший спадок – порядність, доброту й віру в людей.
Останні роки подружжя проводило між США та Україною поряд з дочками та онуками. Навіть після початку повномасштабної війни професор не переставав підтримувати рідних і товаришів по роботі, цікавився прогресом науки й життям країни.
Спогади доньки Ольги про батька, про це вона написала у себе на фб сторінці.
“Тато покинув цей світ сьогодні, 5 листопада 2025 року. Він народився 25 серпня 1943 року. Хоча бабуся Настя завжди говорила, що він народився на Спаса, 19 серпня. Була війна, то зареєстрували, коли зареєстрували. Дід Гнат, татовий батько, був у радянській армії, у 1942 потрапив у німецький полон, з якого втік. По дорозі назад на фронт заїхав до рідного села Жуків, Славутського району, Хмельницької області. Через девʼять місяців народився Петро, який ніколи не бачив свого батька. Дід загинув на території Польщі у визвольних боях, не доживши місяць до закінчення Другої світової війни. Бабуся Настя виховувала сама трьох синів: старшого Володимира, середнього Миколу та найменшого Петра – тата. Переказували, що тато врятував село. Німецький штаб у Другу світову війну розмістився у хаті Сорок, бо то була єдина деревʼяна хата, а не мазанка, на все село. Мій прадід Сорока на початку XX століття був на заробітках в Америці, повернувся та збудував гарну хату. Так ось, німці відступали, забирали всю худобу в селі із собою. А побачили тата на руках у бабусі Насті, сказали: «Kinder, kinder», — і лишили корову. Єдину на все село. Коли тато народився, бабуся Настя вклала йому в руку клаптик паперу та ручку: «Щоб був ученим». Згодом так і сталося. Йому легко давалося навчання, він любив математику. Але було багато праці по господарству. Бабуся Настя піднімала сама трьох синів у тяжкі післявоєнні роки. Улюбленим святом тата була Покрова Пресвятої Богородиці. Вірили, що на неї може піти перший сніг, то переставали пасти корів і вдягали взуття. До Покрови ходили босоніж. Пару тижнів тому тато поділився: «У мене було активне, складне, цікаве та продуктивне життя». Він був активістом і в університеті в студентські роки. На якихось зборах його побачила Ніна Соколова і сказала подружці: «Такий хлопець гарний, але ж прізвище у нього…». Боженька «пожартував». Уже у вересні 1969 року мама і тато одружилися. Гроші на весілля заробили влітку працею у студентському будівельному загоні в Тюмені. Мама працювала на кухні, а тато був бригадиром будівельного загону. Кажуть, у Тюмені й досі на деяких будинках висять таблички: «Бригадир — Сорока П.» Щодо прізвища — Сорока — пречудове прізвище! У всіх були якісь прізвиська у мої шкільні роки, а нам було прізвища достатньо. Після закінчення навчання тато лишився працювати в Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті. Почалася бурхлива наукова діяльність, дослідницька робота, викладання. У результаті тато захистив кандидатську, докторську, став професором та академіком, лауреатом першої Державної премії вже незалежної України у 1992 році, підготував сотні статей, книг, підготував 7 кандидатів наук. Мама згадує, як до них прийшли в гості друзі, вони відпочивали, дивилися кіно. А тато стояв над столом у тій самій кімнаті, працював, креслив. Тато, ми точно навчилися у тебе дисципліни та вчитися. Тато був строгим та справедливим викладачем. Усі студенти знали, що щоб здати у Сороки, треба вчити. Хабарів не бере — тільки вчити. Можливо, трохи боялися, але поважали і вчили. Якщо студенту не виходило, але він докладав максимум зусиль, тато ставив прохідну трійку, а не двійку. А також мав дуже мʼяке серце до збіднілих сиріт. Все своє життя. Бо знав сам, як це. У 90-х тато створив і очолив науково-виробниче підприємство «ТЕХМЕТ». Починаючи з 1998 року, у партнерстві з Департаментом енергетики США, компанія комерціалізувала наукові розробки тата та його колег, зокрема у сфері переробки рисового та соняшникового лушпиння, гуми та інших матеріалів. Цей проєкт став ще однією важливою сторінкою його життя. Він дав можливість десяткам українських науковців працювати гідно у непрості часи для науки, а завдяки партнерству між комерційними й урядовими організаціями з різних континентів було створене обладнання, яке й сьогодні використовують у різних куточках світу. Я прийшла у родину в 1979 році. Мама та тато чекали на нас 10 років. Я була першою дівчинкою в родині Сорок. До того самі хлопці у татових братів. Машуня народилася у 1980 році, через 15 місяців після мене. Часто чули від тата: «Я прошу Бога, щоб дав можливість поставити вас на ноги, вивчити вас, щоб ви були самостійні і самі могли забезпечити собі життя». Тато, ми стали самостійні і можемо забезпечити собі життя. Мама підтримувала тата у всіх його професійних прагненнях та в тому, щоб він був тим татом, яким прагнув бути: найкращим. Тато вкладав нас спати одного вечора. Мама заходить до кімнати – тато спить, а ми малі по ньому лазимо. Мама створювала можливість татові гуляти з нами, поки вона займалася домашніми справами. Колись один із татових студентів сказав: «Я ніколи не міг подумати, що Сорока – такий люблячий тато». Той студент став свідком, як Машуня, вже студенткою, подзвонила татові: «Захворіла». Тато все залишив і кинувся її підтримувати. Він віз нас на вечірки до ліцею , в якому ми навчалися, в «лихі 90-ті» і гуляв на морозі, чекав нас. Тато часто жартував над нами. Принесла чашку з чаєм до зали пити та дивитися телевізор. Кудись вийшла. Повертаюсь, а чашки немає. Тато заховав її кудись. Сидить, хитро посміхається. А коли мама розповідала якийсь анекдот, то питався: «Звідки ти їх знаєш?» На що мама відповідала: «Ти – завкафедри, сидиш сам у своєму кабінеті. А я у своєму інституті на своїй кафедрі – в гущі народу. Звідти і всі жарти». Наша квартира завжди була повна — нашої родини та друзів, святкували всі дні народження та свята. Постійно хтось проїздом через Дніпро зупинявся у нас у гостях. Завдяки тобі і Машуня, і я отримали взірець чоловіка і тата для своїх майбутніх дітей. Ти прийняв наших чоловіків як синів. Вони також тебе називали «татом». А онуки часто казали «дідусЯ», щоб римувалося з «бабусЯ». Тато любив робити все своїми руками. Відремонтував батьківську хату нашої мами, побудував своїми руками дачу , від фундаменту до даху. Також він був садівником. Прищепив багато яблунь, груш, абрикос, слив. Найкращими щепленнями його життя, як на мене, стали його шість онуків. Він їх любив, піклувався, балував, водив на гуртки. З ними і з нами у спадок лишається його любов, мудрість, допитливість, порядність. Останні роки тато та мама жили між США та Україною, між родинами Маші та моєю. У січні 2022 року повернулися в Україну, як вони казали, «доживати». Але в лютому розпочалася велика війна росії проти України. У березні вони знайшли прихисток в Америці з родиною Маші. Наше життя та цей світ узагалі були кращими завдяки тобі. Завдяки тому, як ти любив, турбувався, працював, поважав, вірив, сподівався, довіряв, досліджував, подорожував, любив. Ти поніс своє світло далі. Ми його вже маємо в собі. Це найбільший подарунок долі — знати, що тебе люблять. Ти нас любиш. Ми любимо тебе. Помоліться за душу тата сьогодні, коли він вступає у вічність”.
Source: region.dp.ua