Це уявлення, яке спирається на декілька аргументів. Думка, що любов — явище тимчасове, подібно до численних прагнень визначити критерії «істинного» кохання, пов’язані з двома суспільно-культурними факторами: надмірно перебільшеним значенням романтичних відносин і доволі невисокою психологічною обізнаністю суспільства.
Кохання постійно очікуємо, як диво — і робимо це не просто так, а під значним впливом соціуму, який зображує романтичні гетеросексуальні відносини не лише нормою, а й, в принципі, мірилом соціальної реалізованості та благополуччя. Класична та сучасна література, кіно, навіть дитяча анімація цілком просякнуті думкою, що кохання — ледь не єдина ціль і цінність, заради якої варто творити вірші, звершувати подвиги й загалом жити. Будь-які інші способи самовираження — міцна дружба, професійний тріумф, наукові звершення — представляються як щось другорядне, призначене кудись долучитися, або, висловлюючись мовою Фройда, сублімувати невикористану енергію за відсутності кохання.
Цей контекст досить своєрідно нашаровується на доволі низьку обізнаність звичайного громадянина у сфері роздумів щодо власних відчуттів та відносин. Психологічні довідники визначають кохання як «високий рівень емоційно позитивного ставлення, що розміщує його об’єкт в центрі життєвих потреб суб’єкта».
У щоденному спілкуванні терміном «кохання» часто позначають одразу цілий спектр почуттів: симпатію, зацікавленість, довіру, потяг, повагу тощо — не дуже розрізняючи їхні границі. Таке зведення позначається й на внутрішніх відчуттях: здатність розумітися на тонкощах власних чи чужих емоцій або зникає, або не розвивається зовсім. Зрештою, за кохання може сприйматися будь-що: від глибокої вдячності до співзалежності та «стокгольмського синдрому».
Виходить, що людина, з одного боку, налаштована на пошук «того самого» кохання, а з іншого — готова «побачити» його в будь-якому більш-менш взаємному інтересі до іншої людини. Подібний інтерес часто тримається на ефекті новизни, який згасає в середньому через ті самі три роки тісного спілкування — звідси й міф про недовговічність «справжніх» романтичних почуттів.
Проте багатьом парам вдається зберегти міцну прив’язаність протягом багатьох років, хоча її основа й змінюється: наприклад, з фізичного потягу на психологічну гармонію і потім — взаємну пошану. Головне, щоб ці відносини збільшували, а не зменшували суб’єктивну якість життя їх учасників — а чи називаються вони при цьому «справжнім коханням», напевно, не так вже й важливо.
Джерело: ukr.media