Кохання, битва та «Парасолька»
Любов, війна та «ПарасолЯ» Репортаж 11.06.2026 15:36 Укрінформ В Івано-Франківську дружини військових та ветеранів представлять виставу про досвід і переживання жінок, які очікують на чоловіків із зони бойових дій
До творчої команди проєкту «ПарасолЯ» входять учасниці ГО «Дружина Воїна» та психологиня Першого добровольчого хірургічного шпиталю «БРАСС», заслужена артистка України Ірина Онищук. У виставі вона виступає в ролі режисерки та називає «ПарасолЮ» театральним експериментом. Вона зазначає, що це не повноцінна постановка, а скоріше рефлексія та стендапи жінок, яким є чим поділитися з суспільством.
Тож, як створюється «ПарасолЯ», кого втілять на сцені дружини воїнів, і яка мета цього проєкту – у репортажі Укрінформу.
ЦІ ІСТОРІЇ – ЖИВІ РАНКИ
Ранок. На сцені Івано-Франківської обласної філармонії сім жінок, які зважилися розповісти про своє життя в очікуванні найрідніших з війни, повторюють тексти. Прем’єра «ПарасолІ» запланована на 17 червня. Тому на репетиції вже відточують кожен рух і кожне слово.
– Дівчата, прошу вас ще й ще раз говорити голосніше та чіткіше. Вам може здаватися, що звичайна розмова на сцені виглядає природно. Ні! Тут це не працює, – керує процесом режисерка Ірина Онищук.
Ірина Онищук
Саме до неї звернулися за допомогою учасниці ГО «Дружина Воїна», щоб показати на сцені все те, що вони переживають уже кілька років поспіль. Жінки не гратимуть самих себе. Вони покажуть узагальнені образи дружин військових, створивши для них правдиві монологи.
– Ми спершу визначили всі проблеми, які їх турбують, а потім разом взялися за сценарій. Його писали майже два місяці. Ідея полягала в тому, щоб люди не жаліли дружин воїнів, які чекають на чоловіків з війни, а щоб показали, як вони знаходять час для підтримки одна одної, для спільної кави, для волонтерства. Ми хочемо поділитися нашими роздумами не для того, щоб глядачі засумували. Тому це – стендапна гумористична історія, місцями дуже зворушлива, – запевняє співрозмовниця.
Для неї «ПарасолЯ» – не перша режисерська робота. Раніше в Івано-Франківському драмтеатрі заслужена артистка України Ірина Онищук, відома за ролями у фільмах «Мій карпатський дідусь», «Все буде ОК» та «Патерн», разом з актором Іваном Бліндаром (зіграв роль Кузьми Скрябіна у фільмі «Я, „Побєда“ і Берлін», – ред.) поставила виставу «Алло!». Ще приблизно десять режисерських робіт вона створила з непрофесійними акторами студії «Гротеск». Тому «ПарасолЯ» не стала для пані Ірини викликом, а скоріше терапією та роботою з реальними історіями.
– Я дуже боялася комусь нашкодити, адже ці історії – чиїсь живі рани… Для мене це – теж своєрідна реабілітація та дуже цінна людська знахідка. Знаєте, так складається життя, що друзів у мене небагато. А тут ми приходимо, починаємо пити каву, розповідаємо про себе. Проплакали, проговорили… І я розумію, що знайшла тут подруг, з якими можу ділитися, переписуватися. Робота над цим проєктом ще більше мені доводить, що, попри все, треба дозволити собі жити. Часом це буває важко. Особливо коли ти чекаєш із фронту сина, доньку чи чоловіка. Але жити потрібно! І «Дружини Воїнів» це дуже добре транслюють. Для мене це – цінне послання, – зізнається Ірина Онищук.
Вона додає, що знає про очікування з війни ще й з власного родинного досвіду. Каже, усі брати її мами, яка родом із Дніпра, нині служать. А щодо проєкту «ПарасолЯ», то він зовсім не має на меті розділити суспільство на тих, хто чекає, а хто ні. Скоріше навпаки – жіночі історії звучатимуть на сцені, щоб об’єднати. Велика біла парасоля є логотипом ГО «Дружина Воїна», а тому ці сюжети для глядачів ніби відкриють цей захисний аксесуар, під яким люблять, вірять і чекають на завершення війни.
– Парасоля – це ж як символ чутливості, жіночності, оберега… Скажу відверто, мені доводиться докладати багато зусиль, щоб дівчата на сцені могли розкритися, щоб почували себе там комфортно. Тому це для мене – завдання зі зірочкою, – зауважує режисерка.
У благодійній виставі героїні поділяться зі сцени ще й про інтимне життя під час війни, а тому на «ПарасолЮ» чекають глядачів віком 16+.
Загалом їхня мета – зібрати кошти на авто для ЗСУ.
– Було б добре, якби на прем’єру завітали чоловіки. Вони побачать, наскільки різними та сильними можуть бути жінки, – усміхається Ірина Онищук і повертається до роботи з акторками.
«У МАРІУПОЛІ МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ»
– Мій чоловік дуже хоче подивитися цю виставу. Переживає за мене. Зроблю йому відео і надішлю, адже приїхати з передової, на жаль, непросто, – говорить Оксана Солук.
Вона погодилася зіграти у виставі одразу, хоча акторського досвіду, як і більшість жінок у проєкті, не мала. Оксана працювала у медицині. До Івано-Франківська її родина переїхала з Волновахи у 2022 році.
– Михайло привіз нас сюди 5 березня, а вже 9 березня подався до військкомату з речами. Пройшов Бахмут, Куп’янськ. Тепер захищає нас на Слов’янському напрямку, – ділиться вона.
Каже, у постановці «ПарасолЯ» є невелика історія про її родину.
– Коли я дивлюся альбом із фотографіями, а це відбувається у першій сцені, то промовляю монолог, і це – про мою сім’ю, – уточнює Оксана.
Прошу зачитати монолог.
– А тут він такий веселий. Тримає доньку на плечах. Ми тут відпочивали на морі, у Маріуполі. Ми тоді були такі щасливі, – декламує акторка.
Розповідає, тоді вони жили неподалік Маріупольського драмтеатру, але на жодну з вистав не потрапили. Оксана й не сподівалася, що колись їй доведеться вийти на сцену, щоб розповісти, як війна розлучає українські родини, як живуть жінки без чоловіків, як підростають без них діти. Додає, що за час війни їхня донька подорослішала, нещодавно народила їм онука. Чоловікові Оксани нарешті вдалося його побачити.
– Його півтора року не відпускали у відпустку. Як ми чекаємо? Потрібні терпіння, сила та почуття гумору. Без цього не впораємося. До речі, у нашому проєкті дуже багато таких сцен, – запевняє вона.
Оксана Солук і Валентина Дречевич
«НАЙСКЛАДНІШЕ – ДОЧЕКАТИСЯ ЙОГО ДЗВІНКА»
– Гумору в нас багато. Знаєте, як у Лесі Українки: «Щоб не плакати, я сміялась», – підхоплює Валентина Дречевич.
Вона – дружина ветерана війни. З 2008 року проживає в Івано-Франківську, куди з родиною переїхала зі Львівщини. Зізнається, «ПарасолЯ» стала для неї першим і цікавим досвідом, який дав змогу спробувати власні сили на сцені. До цього вона лише спостерігала за грою улюблених акторів.
– Трішки складно, бо треба увійти в образ героїні, а не грати себе. Я зіграю Надію. У першій сцені вона очікує на дуже важливий дзвінок. Пізніше дізнається, що її чоловік зник безвісти. Тоді закривається в собі, боїться чути людей, не готова до спілкування. Через це Надія завжди у навушниках, – пояснює свій образ Валентина Дречевич.
Каже, у житті вона теж знає, як важко чекати з війни. Адже її чоловік служив в АТО ще з 2014 року. За станом здоров’я його звільнили зі служби у 2023-му.
– За цей час для мене найскладнішим було дочекатися його дзвінка. Адже у 2014-му ми не мали уявлення, що там відбувається, як довго це триватиме… Обіцяли три місяці, а виявилося довше. Чоловік не завжди міг вийти на зв’язок, усе це було дуже страшно. Я почала шукати, чим себе зайняти. Тут ми схожі з моєю героїнею Надією. Вона знайшла подругу, з якою можна випити та забутися. Але це вже не моя історія, – говорить Валентина.
Запитую, що стало для неї порятунком у чеканні.
– Я знайшла себе у вишиванні бісером. Так захопилася, що поки чоловік служив на першій ротації, вишила йому сорочку, собі – сукню, а друзям – образи. Вишивка мене заспокоювала. Я зосереджувалася на кольорі, техніці, бісері – і так очікування ставало легшим, – зізнається Валентина.
Додає, участь у постановці «ПарасолЯ» – це для неї ще й величезне відчуття підтримки та допомоги, що роблять її витривалішою та дають сили допомагати іншим. Каже, дуже важливо, щоб ті, у кого рідні воюють, не залишалися наодинці.
«ДІТИ ДАЮТЬ МЕНІ КРИЛА Й ОПОРУ»
– Це була моя мрія з 2015 року, – каже про постановку помічниця режисерки, координаторка волонтерського проєкту «Замаскуй Воїна» та учасниця ГО «Дружина Воїна» Людмила Лучин.
Людмила Лучин
Вона – єдина професійна акторка, яка вийде на сцену в проєкті «ПарасолЯ». Це її героїня говоритиме глядачам, що «жінці, у якої чоловік на війні, доводиться бути мамою, батьком, психологом і сантехніком, бо коли чоловік їде, у домі завжди щось ламається…» І якщо «у нього там одне завдання, яке дав командир, то в неї їх – сотня, і всі на вже».
– Таких, як ми, тепер дуже багато. Той біль, про який ми хочемо розповісти зі сцени, часто замовчують. Ми розкриємо все це з іронією. Можливо, інші захочуть долучитися до нас, коли побачать, що ми – класні, з нами можна робити будь-що… Я граю Сюзанну – втомлену, але легку. Вона хоче піти на корпоратив, але її гризе совість, бо ж чоловік на війні. Жінка не знає, чи має на це право. Вона слухає, як інші їздять до Єгипту. Їй складно, але вона красиво подає, що гідна цього колективу. Але це не я. Мені ближчий образ багатодітної матері, яка намагається все встигнути, – усміхається пані Людмила.
Зізнається, у неї за плечима 15 років акторського стажу, який переривався через народження трьох донечок. Чоловік – ветеран війни, добровольцем воював із 2014 року.
– Я чекала на нього, плакала, була вагітна, коли він ішов на фронт… І завжди вірила, що повернеться живим. Кожна дружина, яка проводжає чоловіка на війну, усе це переживає, – говорить помічниця режисерки.
Каже, імена персонажів у постановці навмисно змінені, щоб глядачі змогли побачити в кожній героїні себе.
– От часто у нас звучить фраза «прикриваються війною», а насправді ти не хочеш випрошувати допомоги, тож доводиться через це робити все самотужки. І ці історії ми покажемо, – додає Людмила Лучин.
– «А коли він – в окопі, у вас часто були нові сукні?». – Ця фраза теж із постановки.
– Це те, що говорять про нас. Ми чуємо про себе ці плітки і розповідаємо про них у постановці… І це не моя історія. Мені було так важко, що я не хотіла виходити з дому. Почувалася затиснутою, пригніченою. Але на сцені ми граємо сильних і не хочемо, щоб нас жаліли.
– У театрі часто доводилося грати ролі сильних жінок?
– У 2005 році я вагітною грала княгиню Ольгу. Тоді на сцені був небезпечний бій, і вже було помітно, що я реагую на все інакше через свій стан (усміхається, – ред.).
– Що для вас проєкт «ПарасолЯ»?
– Буду відверта. Я дуже сумую за театром, у думках часто повертаюся на сцену, і ця постановка допоможе мені зануритися в театральне життя, хоча б трішки. Насправді я ні про що не шкодую. Діти дають мені крила й опору. А на сцені ми зіграємо збірний образ жінок, які виборюють своє місце в побуті з дітьми, роботою і водночас хочуть бути досконалими та красивими.
Фото Юрка Паливоди та учасниць проєкту «ПарасолЯ»
Філармонія Івано-Франківськ Маріуполь Волноваха ЗСУ Ветерани війни Військові Вистава Психолог Дружина Сім’я Війна з Росією
За даними порталу: www.ukrinform.ua