“`html
У однієї жінки була приятелька з дитинства. Згодом цієї приятельки не стало. Її здолала хвороба, і вона досить швидко відійшла у вічність. Загалом, вона була тиха, невиразна, непримітна. Зовсім інша, ніж ця жінка, котра багато чого досягла в житті. Але вони дружили з першого класу — зблизилися після першого дзвоника з величезними гладіолусами в руках. Так і лишились близькими на все життя.
Одна висока, інша — невисока, так і в житті склалося. Олена міцна, яскрава, успішна. Все їй давалося. І високу посаду вона зайняла, і сім'я гарна, і перспективи чудові. Хоча різне траплялося. Але у скрутні хвилини Олена нікому не нарікала. Лише Олі. І Оля приходила, приїжджала, годинами розмовляла по телефону, до лікарні приходила — і таке було.
Залишалася з дітьми, коли було потрібно. Брала кота до себе, коли Олена їхала. Просто вислуховувала і підтримувала, заспокоювала. Просто була поруч. Але була дещо осторонь, бо життя були різні. І в Олени було інше товариство — заможні високопоставлені особи, різні популярні персони. І професії несхожі. Олена — значний фінансист. Оля була медичною сестрою. Доброю, прекрасною медичною сестрою. В особистому житті в Олі також не склалося. Був хлопець, якого вона кохала в юності. Але він одружився з іншою. І все.
Непомітна була Оля. Спокійна. Від неї, здавалося б, нічого не залежало в житті подруги. Але після її смерті все стало руйнуватися в житті Олени. Бо зникла підтримка, розуміння, впевненість у тому, що можна зателефонувати чи написати — і до тебе прийде людина, яка тебе любить. І розділить з тобою гіркоту невдачі, хвилювання, повсякденні клопоти, зрозуміє, підбадьорить… І не обов'язково телефонувати — розумієте? Досить усвідомлювати, що така людина існує. І є з ким залишити кота. Або кому виказати таємницю, котру нікому не можна відкрити…
Коли йдуть непримітні люди, виникає інколи моторошна пустота. Виявляється, вони займали величезний простір у нашому житті. Вони були як несуча конструкція нашого життя, можливо, вони й були нашим життям… І ми цих людей не бачили, як не помічають власну руку чи око. Доки вони є…
І після втрати такої особи все розвалюється. Ця порожнеча поступово нищить і розмиває чудове життя — з'являються тріщини на стінах… І щоразу згадуєш їх як живих — потрібно зателефонувати Олі! Потрібно розповісти Олі! А Олі вже немає. Або іншої непримітної та незамінної людини, котра завжди була поруч. А тепер її немає…
І Олена гірко ридала вечорами, коли ніхто не бачив. Вона сумувала за Олею — як мало уваги їй приділяли! Завжди такій людині приділяють мало уваги. Ніхто ж не дякує і не цілує власну руку — нею просто користуються. А коли її немає — це жахливий біль і жахлива втрата…
Згодом Олені приснився сон: знову шкільна лінійка. Осінній дрібний дощ, усіх по класах розподіляють, лунає дзвоник. І підходить Оля в жовтій куртці з капюшоном, з червоними гладіолусами в руках. Посміхається і каже, що все буде добре. Все й так добре. І ми завжди будемо разом, ми ж приятельки. Просто тепер ми в різних класах, ось і все. Не плач, будь ласка, Оленочко. Навчайся старанно!
Такий звичайний сон про минуле — але Олена прокинулася в сльозах, з грудкою в горлі, як у дитинстві трапляється, коли сильно плачеш. Але це був сон-втіха. І після нього стало простіше жити. Якщо любов лишається, отже, лишається й об'єкт любові — десь він є. У нашій душі, на тому світі або в іншому класі, але існує!
Олена відвезла на цвинтар червоні гладіолуси. Погладила надгробок. Подякувала Олі за все — за своє благополуччя. На лінійці ми знову зустрінемося, — тихо промовила вона. І зашуміли сосни високо в небі, виглянуло сонце. А Олена пішла навчатися далі — як усі ми…
Але потрібно пам'ятати головне: непримітні люди часом незамінні. І необхідно їх помічати. Частіше їх помічати. Бо часом це — несуча конструкція нашого життя. Наша підтримка й опора. І на них все тримається, хоча ми це не завжди усвідомлюємо вчасно…
“`
Джерело: ukr.media