Моя приятелька розірвала шлюб зі своїм обранцем, і коли близькі питали, в чому річ, вона озвучувала конкретну, хоч і дивну відповідь: "Найперше, він не навчив хлопчика плавати, хоча ми проживали неподалік моря. По-друге, він не навчив його кататися на ровері".
Спершу мені, як і більшості, здалося, що це все — якась вигадка, жіночий каприз або просто формальність. Роздуми миттєво помчали в раціональному напрямку: невже це є підставою нищити союз? Невже не можна було розв’язати це питання інакше?
Можна записати дитину на плавання, до кваліфікованого інструктора. Можна самостійно щовечора прогулюватися парком з велосипедом і допомагати синові утримувати рівновагу. В кінцевому підсумку, це лише практичні вміння.
Але пізніше я усвідомила: річ зовсім не в умінні обертати педалі. Важливий не так результат, як процес. Важлива емоційна зацікавленість. Психологи іменують це явище "відсутньою присутністю": її благовірний не просто "не вивчив", він перебував фізично в приміщенні, але розумово — десь далеко. А ровер став лише заключною краплею в океані індиферентності, про який, цілком можливо, мовчали довгі роки.
Одне прислів'я стверджує: "Найліпше, що може зробити жінка — це знайти своїм дітям гарного батька". Прагматично, але в цьому є здоровий глузд. Ейфорія закоханості згасає за 1-3 роки, а щира близькість не виникає на пустому місці. Вона народжується там, де люди інвестують — часом, увагою, спільними діями.
Чоловік, який роками займає диван, живучи виключно у власному світі, з плином часу трансформується з "опори та захисту" на звичайного співмешканця. Безсумнівно, причини трапляються різні: перевтома на роботі, депресія або криза середнього віку. Але якщо відсутній діалог і бажання це виправити, прірва лише збільшується. І тут ми наближаємось до головного парадоксу нашого часу.
Родина як засіб фізичного виживання індивіду більше не потрібна!
Це істина, яку варто прийняти. Раніше без сім’ї було складно вижити фізично: обробляти землю, організовувати побут, оборонятися від загроз. Шлюб був "економічним об’єднанням". Сьогодні технології та послуги дозволяють нам повноцінно жити наодинці.
Проте тут є важливий аспект. Хоча ми можемо вижити самостійно, економічно жити в парі все ще вигідніше — оренда житла та побутові видатки дешевші на двох. Але парадокс полягає в тому, що сучасні люди готові жертвувати фінансовою вигодою заради душевного комфорту. Ми більше не тримаємось за партнера заради кусня хліба чи положення в суспільстві, якщо у відносинах відчувається холод.
Але чи означає це, що нам не потрібна спорідненість? Аж ніяк.
Ми спостерігаємо реалії часу: люди живуть з кимось, доки їм добре, але коли настають складнощі, багато хто покидає. Здається, що всесвіт тепер сконцентрований в смартфоні: там є комунікація, захоплення, ілюзія насиченого буття.
Вас шокує, що мобільний телефон намагається замінити кохану людину? Дослідники, зокрема професорка психології в Університеті Сан-Дієго (США) та авторка книжки "Покоління" Джин Твендж, б'ють на сполох: число реальних побачень знижується, а молодь відчуває себе все більш самотньою, хоча перебуває "на зв'язку" 24/7.
Тут ховається біологічна пастка. Гаджети дарують нам дофамін — гормон швидкого задоволення (вподобайки, забавні відеоролики, ігри). Це як фастфуд для розуму: смачно, але не корисно. Водночас гаджети не здатні подарувати окситоцин — гормон глибокої прихильності, довіри та безпеки. Окситоцин виділяється лише під час обіймів, щирого сміху, погляду віч-на-віч, спільного "нічогонероблення". Смартфон може розважити, але він не подарує тепла.
Людині потрібна людина, а зараз часто здається, що достатньо інтернету і щоб ніхто не турбував.
Біля школи я нерідко бачу бабусь і дідусів, які очікують онуків. Часом здається, що батьки надто зайняті зароблянням коштів на репетиторів та нові айфони, плутаючи "відкупитися дарунками" зі "щирою увагою".
Водночас статистика демонструє іншу цікаву тенденцію: сучасні батьки, незважаючи на шалену зайнятість, часто проводять з дітьми навіть більше часу у спільній науці та забавах, ніж покоління наших батьків у 70-80-х роках, коли діти частіше виростали "на вулиці". Нині формується потужний прошарок "усвідомлених татусів", котрі змінюють підгузки та навчають кататися на ровері не тому, що "дружина змусила", а тому, що їм це приносить радість.
Отже, проблема не в тому, що інститут батьківства зник, а в тому, що вимоги до якості цього батьківства зросли.
Дехто твердить: ще трохи і всі забудуть, що таке родина. Зникнуть анекдоти про тещ, закриються РАЦСи.
Я не думаю, що родина зникне. Вона трансформується. Відмирає патріархальна модель, де родина була обов’язком і тягарем ("дружина дорікає", "чоловік набрид"). На зміну їй приходить партнерська сім’я, де люди разом не тому, що "треба" для виживання, а тому, що їм разом краще, цікавіше і затишніше, ніж поодинці.
Так, це важче. Партнерство потребує діалогу, роботи над відносинами та емоційного інтелекту, а не простого терпіння.
Тому розлучення моєї знайомої через "велосипед" — це не примха, це відмова від імітації життя. Бо той, хто живе лише для себе, зрештою опиняється у вакуумі, навіть якщо у нього тисяча друзів в Instagram. А щастя — це все ж таки можливість розділити свій світ з кимось реальним. З кимось, хто готовий вчити твого сина плавати не тому, що мусить, а тому, що хоче бути поруч.
Джерело: ukr.media